СКЛАДНОПІДРЯДНІ РЕЧЕННЯ ІЗ ТВОРІВ «КОБЗАРЯ»
Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. («Заповіт») Якби розказати Про якого-небудь одного магната Історію-правду, то перелякать Саме б пекло можна. («Іржавець») Невесело на світі жить, Коли нема кого любить. («Княжна») Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає, Як широка сокорина Віти розпустила… А над самою водою Верба похилилась. («Княжна») Розкажи, як у полі на могилі Вовкулак ночує, А сич в лісі та на стрісі Недолю віщує, Як сон-трава при долині Вночі розцвітає… («Княжна») Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить, Людей і господа любить. («В неволі тяжко, хоча й волі…») Благаю бога, щоб печаль Тебе довіку не збудила, Щоб у палатах не найшла… Щоб бога ти не осудила І матері не прокляла. («Не кидай матері! – казали…») Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отоді я І лани, і гори – Все покину, і полину До самого Бога Молитися… («Заповіт») І не знаю, де дінуся, Де я пригорнуся. («Три літа») Рости, рости, моя пташко, Мій маковий цвіте, Розвивайся, поки твоє Серце не розбите, Поки люди не дознали Тихої долини. («Маленькій Мар’яні») Розкажи ж ти нам, Степане, Про свою недолю, Бо й я таки гуляв колись В турецькій неволі. («Дума») Довго-довго стояла Ярина Та дивилась, чи не вирне Знову комашина Із куряви. («Невольник») Та хоч крізь сон подивлюся На ту Україну, Де ходили гайдамаки З святими ножами. («Гайдамаки») Ще на Україні веселі І вольнії пишались села Тойді, як праведно жили Старий козак і діток двоє… («Невольник») Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. («Іван Підкова») Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла…(«До Основ’яненка») Виспівує та щебече, Поки місяць зійде, Поки тії русалоньки З Дніпра грітись вийдуть. («Причинна») Утопився б молоденький, Щоб не нудить світом. («Думка» «Тяжко-важко в світі жити») Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче. («Думка» «Нащо мені чорні брови») Грає кобзар, виспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками, Як збиралась громадонька В неділеньку вранці, Як ховали козаченька В зеленім байраці. («Тарасова ніч») З жонатими, з парубками Пила та гуляла, Поки лихо не спіткало, Поки не та стала… («Утоплена») Кляне мати Той час і годину, Коли на світ породила Нелюбу дитину. («Утоплена») Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало. («Марку Вовчку») Учітесь, читайте І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь, Бо хто матір забуває, того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. («І мертвим, і живим…») Заховаю змію люту Коло свого серця, Щоб вороги не бачили, Як лихо сміється…(«Думи мої, думи мої») Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити. («Тополя») Поки півні не співали, Умийся водою. («Тополя») Коли живий козаченько, То зараз прибуде. («Тополя») Скажи йому, моє серце, Що сміються люде, Скажи йому, що загину, Коли не прибуде. («Тополя») Вибачайте, що не вивчив, Бо й мене хоч били, Добре били, а багато Дечому навчили! («Гайдамаки») Якби не він спіткав мене При лихій годині, Давно б досі заховали В снігу на чужині. («Гайдамаки») Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить… («Гайдамаки. Галайда») Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить Або чорнобрива в гаю заспіває… («Гайдамаки. Галайда») Куди, каже, хилить доля, Туди й треба гнуться, – Гнуться мовчки, усміхаться, Щоб люде не знали, Що на серці заховано, Щоб не привітали. («Гайдамаки. Галайда») Їй Ярема розказував, Як жить вони будуть Укупочці, як золото І долю добуде, Як виріжуть гайдамаки Ляхів в Україні, Як він буде панувати, Коли не загине. («Гайдамаки. Титар») Із-за лісу, з-за лиману, Місяць випливає, Червоніє, круглолиций, Горить, а не сяє, Неначе зна, що не треба Людям його світу, Що пожари Україну Нагріють, освітять. («Гайдамаки. Свято в Чигирині») А гайдамаки мовчки ждали, Поки поганці ляжуть спать. («Гайдамаки. Треті півні») Слухай те ж, щоб дітям потім розказать, Щоб і діти знали, внукам розказали, Як козаки шляхту тяжко покарали За те, що не вміла в добрі панувать. («Гайдамаки. Треті півні») Треба крові, брата крові, Бо заздрю, що в брата Є в коморі і на дворі, І весело в хаті. («Гайдамаки. Гупалівщина») Оті ляхи, що там лежать, І Оксану вкрали. («Гайдамаки. Гупалівщина») А того, того й не знає, Що його Оксана То тім боці за Тікичем В будинку з панами, З тими самими ляхами, Що замордували Її батька. («Гайдамаки. Бенкет у Лисянці») Поки хлоп’ята танцювали, Ярема з Лейбою прокрались Аж у будинок, в самий льох. («Гайдамаки. Бенкет у Лисянці») Ох, якби я знала, Що побачу його ще раз, Що побачу знову… («Гайдамаки») Може, бог за те й карає, Що я полюбила, – Полюбила стан високий І карії очі, Полюбила, як уміла, Як серденько хоче. («Гайдамаки») Галайдою Яремою Себе називає Той, що привіз. («Гайдамаки. Лебедин») Крові мені, крові! Шляхетської крові, бо хочеться пить, Хочеться дивитись, як вона чорніє, Хочеться напитись…(«Гайдамаки. Гонта в Умані») Гонта, горем битий, Несе дітей поховати, Землею накрити, Щоб козацьке мале тіло Собаки не їли. («Гайдамаки. Гонта в Умані») Угадала стара мати, Та не все вгадала, Знать, забула, що колись-то Сама дівувала. («Мар’яна-черниця») Укороти, боже, молодому віку Тому, хто не має талану любить. («Мар’яна-черниця») Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. («І мертвим, і живим…») І темними улицями, де менше горіло, поніс Гонта дітей своїх, щоб ніхто не бачив, де він синів поховає І як Гонта плаче. («Гайдамаки») Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки, – малими ногами Ходив я, та плакав, та людей шукав, Щоб добру навчили. («Гайдамаки») А я поки до своїх вернуся Та доведу вже до краю, Доведу – спочину Та хоч крізь сон подивлюся На ту Україну, Де ходили гайдамаки З святими ножами, – На ті шляхи, що я міряв Малими ногами. («Гайдамаки») Бувало, в неділю, закривши мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав, Про Коліївщину, як колись бувало, Як Залізняк, Гонта ляхів карав. («Гайдамаки») Якби-то найшли те, що там схоронили, – Не плакали б діти, мати не журилась. («Розрита могила») А я стою похилившись, Думаю, гадаю, Як то тяжко той насущний Люди заробляють. («Сон») Коли б вже швидше розкопали, Тойді б у рай нас повпускали, Бо так сказав Петрові бог. («Великий льох») Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! («На вічну пам'ять Котляревському») Так воно не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває. Не зна Марко, чого вона Так його цілує, Сама не з’їсть, і не доп’є, Його нагодує. Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться – То вона вже скочить… («Наймичка») Якби йому Богдан оце У руки попався, У москалі заголив би, Щоб знав, як дурити Правительство! («Великий льох») Спи ж, повитий жидовою, Поки сонце встане, Поки тії недолітки Підростуть, гетьмани. («Чигрине, Чигрине…») Кіп із вісім заробила Й Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого, Щоб голова не боліла В Марка молодого. («Наймичка») Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні, Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині – Однаковісінько мені. («Мені однаково, чи буду…») ...Тричі наймичку у Київ Катря проводжала Так, як матір, і в четвертий Провела небогу Аж у поле, до могили, І молила бога, Щоб швиденько верталася, Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату. («Наймичка») Цигане мовчки дивувались, Поки поснули, де хто впав. («Відьма») Виступав щербатий місяць з-за могили І на шатро мов позирав, Аж поки хмари заступили. («Відьма») Бач, і сирота, А всім була навдивовижу. Бувало, вигляне із хижі, Як тая квіточка з роси, Як теє сонечко з-за хмари. («Москалева криниця») Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. («Гайдамаки. Бенкет у Лисянці»)